Коли подію встигають помітити своєчасно, вона потрапляє до новин. Подія, мить якої одразу ковзає повз увагу, надовго чи навіть назавжди відходить до кшталту загадок. Саме така відбулася аж із півсторіччя тому, коли зі схилів Дніпра непомітно зник помітний міський артефакт – сіренький слон, що багато десятиріч простояв посередині паркового фонтану. Радісно обливався струменями води і дрімав під ковдрою снігу, терпів гамір і прислухався до тиші, встиг поглянути на більшовиків, фашистів і знов на більшовиків, а тут раптом пішов, не лишивши по собі згадки ані в друкованих фоліантах, що відданно славили столицю України, ані в путівниках для іноземних туристів. Наприкінці 1950-х миттю промайнула кольорова поштівочка – чи була, чи ні? Й сьогодні лише випадкові, хоча доволі численні аматорські світлини потроху жовтіють по сімейних архівах. Чому той слон пішов, куди подівся – на таке питання будь-який краєзнавець лише знизує плечима й підводить коміра, немов стало йому не вельми комфортно від раптового протягу, і поспішає зігрітися, похапцем чимчикуючи до іншого, більш славетного історичного місця.
Тим часом роки миналися. У дворах та на вулицях, в приміщеннях і неба раз у раз городяни стали спіткати меланхолійний профіль із хоботом. А 2018-го знайомі риси вони упізнали в малому, що прибився до того самого майданчику над Дніпром. І ті, хто зберігав по домашніх альбомах світлини старого фонтана, розчулено казали: «Ну просто копія!» Втім, знову ж недогледіли: за кілька місяців пропав і він. Проте ще десятки слонів блукають зараз Києвом, і тих, що я їх перестрів останньою парою років, ви маєте змогу зараз спокійно роздивитися, а надвечір навіть перерахувати.
Якими недоречними для наших місць не здавалися б ці істоти, образ слона міцно трима що творчих, що ділових, що дорослих, що досі не подорослівших мешканців міста. Бо всіх їх єднає одне: мрія про дещо більше за поточну буденність.
Всеволод Ковтун